Головна » Освіта » Документи про русифікацію

Документи про русифікацію

25.11.2016 в 08:47 переглядів: 216 коментарів: 0 Освіта

Важко переоцінити вихід такого збірника документів у час, який я називаю періодом «патріотичної русифікації» імені Порошенка. Легше (для влади – звісно) недооцінити фоліант, в якому на сотнях сторінок «розлита» наша «валідольна» історія мови, а точніше, як сказано у ще одній важливій праці, історія лінгвоциду. І хоча в тій книзі йдеться про XX століття, термін «мововбивство» такий самий справедливий і для XІX століття, про що свідчать опубліковані документи. Різниця лише в тому, що в XX столітті русифікація відбувалася витонченіше і підступніше.

«Українська ідентичність і мовне питання в Російській імперії: спроба державного регулювання» – це етапне видання, яке поряд зі згадуваною працею за редакторства Лариси Масенко та «Хронологією мовних подій в Україні» Віктора Кубайчука дає можливість читачеві XXІ століття усвідомити масштаби русифікаторського котка.

Не раз себе ловив на думці, знайомлячись із цими виданнями, що все могло скластися набагато гірше, могла наступити мовна катастрофа. Але, слава Богу, цього не сталося. Згадаймо хоча б те, що в Києві українською в кінці XІX століття розмовляла мізерна кількість родин, яку можна було перерахувати на пальцях. Відомо, як це шокувало Івана Франка, коли він приїжджав до Києва. Щоб почути рідну мову, він їхав у книгарню «Кієвской старіни», де був українськомовний продавець.

Презентоване видання незаперечно показує, що національна ідентичність взаємопов’язана з мовою. Тому невинні спроби забезпечити мінімально можливе право мільйонів українців на свою мову після 1863 року наштовхнулися на жорстокі переслідування української мови та її носіїв. Вже в той час активно формувалася практика і стереотип української як непрестижної, сільської, якою неможливо творити високе, наукове, якою, за висновком, а фактично, за доносом колишнього генерал-губернатора трьох українських губерній Анненкова, «неможливо передати абстрактні поняття чи промисел Божий».

Невинні спроби забезпечити мінімально можливе право мільйонів українців на свою мову після 1863 року наштовхнулися на жорстокі переслідування української мови та її носіїв.

В одному матеріалі важко охопити поданий обсяг документів і виділити з них найважливіші. Бо всі важливі для пізнання правди. Зазначу, що частину цитованих документів переклав українською, а в тих, які були написані по-українськи, збережено оригінальний правопис.

«Ми клопочемося про те, …щоб малоросійське слово користувалося в Росії тими правами на існування та розвиток, якими користуються єврейське, татарське, великоросійське, польське, німецьке і всіляке інше, – йдеться у зверненні групи української інтелігенції м. Одеси до голови Комітету міністрів С.Ю.Вітте у січні 1905 року, – щоб малороси в своїй Російській державі не почували себе пасинками і не були вимушені у пошуках живої води звертатися до послуг Австрії, як практикується тепер, незважаючи на всі адміністративні заборони. Бо природу нічим неможливо перемогти і «не пусти її в двері – вона увірветься у вікно». Факт розвитку української мови, якою тепер в Австрії професори двох університетів викладають науку,.. довів це з неспростовною ясністю».

Цікаво, що першим стоїть підпис вченого, громадського і політичного діяча, майбутнього члена Центральної Ради Сергія Шелухина, а серед підписів є прізвище ще одного видатного українця Івана Липи, який, до речі, мав літературний псевдонім «Петро Шелест». Отакий цікавий історичний збіг. При цьому не можу втриматися від паралелі із теперішнім.

Нинішня Одеса демонструє дещо протилежне – тут почували і почувають себе уомфортно українофоби й автори законів і законопроектів проти української мови Сергій Ківалов, Олексій Костусєв та його перефарбований син Олексій Гончаренко блоко-порошенківського розливу…

Ще один документ – прямий донос, датований квітнем 1907 року, з вимогою заборонити «Читанку» для народних шкіл, а її автора звільнити з посади директора народних училищ: «Ми ж надіємося, що педагогічне начальство подивиться на справу інакше, і не допустить у державній школі… навчати напівграмотних сільських хлопчаків на зіпсованому польському простонародному наріччі, який автор видає за українську мову». І гордий підпис під цим «шедевром» анонімної базгранини «Русскій пєдагог». Чимало в історії українського лінгвоциду було таких «педагогів». Згадаймо «Щоденники» Олександра Довженка із записом про доплату вчителям «за обрусіння краю».

Народ усе розумів, і як тільки з’явилася можливість самоорганізовуватися, творилися різні спілки. Цікавим є звіт 1908 року про установчі збори Спілки сільських учителів Радомишльського повіту Київської губернії. З резолюції зборів: «Становище сільських учителів невимовно важке через проізвол попівсько-поліцейського уряду, що панує над шкільною справою. Цей проізвол, з’являючись наслідком самодержавного російського ладу,.. перешкоджає справі національного культурно-політичного розвою українського селянства».

Дуже точна характеристика ладу, яка в основних рисах не змінилася і в нинішній Росії. Мабуть, має рацію автор передмови до праці Ф.Савченка «Заборона українства в 1876 р.» Василь Дмитришин, переклад якої подано у цьому збірнику документів, що головною і безпосередньою причиною Валуєвського циркуляру був перший український переклад Біблії Ф.Морачевського. Російська церква виявилася найпослідовнішим борцем з українською мовою.

Головною і безпосередньою причиною Валуєвського циркуляру був перший український переклад Біблії Ф.Морачевського

Не забувало недремне імперське око і про український правопис. У наказі Головного управління у справах друку від січня 1886 року йшлося про знищення 12 тисяч примірників творів, надрукованих «кулішівкою»… І знову паралель із нашою недавньою дійсністю, коли ініційовані відомим мовознавцем Василем Німчуком 19 правописних змін були заблоковані розпорядженням президента Кучми, а правописна комісія втратила свій статус. Внаслідок проведеної тоді спецоперації правописна проблема не вирішена досі. А це – як повалення пам’ятників Леніну.

З документів випливає, що боротьба за українську мову охоплювала різні верстви українського суспільства і зосереджувалася не лише у найбільших містах Києві, Харкові, Одесі, але й в інших в місцевостях.

Тут і лист Миколи Міхновського до професора Сумцова від грудня 1909 року з проханням погодитися написати для збірника, який би обґрунтовував необхідність запровадження навчання в школах українською мовою, і циркуляр міністра внутрішніх справ П.Столипіна (січень 1910 року) про заборону реєстрації «інородчєскіх общєств», які «мають за мету об’єднання чужорідних елементів на ґрунті винятково національних інтересів», і розпорядження Київського тимчасового комітету у справах друку (травень 1910 року) про накладення арешту на брошуру «Ще не вмерла Україна» та її конфіскацію. Ось яку аргументацію для вилучення національного гімну використали тодішні чиновники: «Таким чином, у цьому творі… автор закликає малоросів до вчинення бунтівницького руху проти російського уряду і викликає у малоросів ворожість проти великоросів і російського уряду».

Дуже цікавим документом є лист учня Києво-Печерської гімназії Анатолія Самородова, датований квітнем 1914 року, до Петра Давидовича у м. Сокаль: «Було б вельми пожадання, коли ваші сокольські гімназисти листуватимуця з нашими киівськими».

Надзвичайно важливу справу зробили науковці Інституту історії України НАН України (упорядник – Г.Боряк) і видавництво «Кліо» (директор – В.Соловйова), випустивши в світ корпус документів-свідчень, які показують політику Російської імперії щодо України й українців такою, як вона була. І, на жаль, є. Це видання – ще один наш багнет у боротьбі. Адже битва за Київ, за Україну триває, і це далеко не кінець.

Автор: Тарас Марусик

Фотографії по темі
Читайте також:
Комментарії 0
avatar
Copyright © 2016 INFOPORTAL